Збірник наукових праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ імені Івана Черняховського

Окремі риси підготовки до захисту держави під час організації всеохоплюючої оборони України

О. Цевельов — ср, 11 вер 2024 00:00:00 +0300

До 2014 року в Україні фактично не існувало цілісного інтегрованого сектору безпеки і оборони, що у повній мірі було відчутно, коли Російська Федерація (РФ) розпочала нетипову для звичайного збройного конфлікту, гібридну агресію проти України, а з початком повномасштабного вторгнення Росії на територію України викрилися всі недоліки в організації територіальної оборони та захисту держави. Тому питання захисту держави та організації територіальної оборони на сьогодні дуже актуально і потребує подальшого вивчення та вдосконалення.

Мета статті полягає у висвітленні проблем захисту держави та організації територіальної оборони у контрольованих прикордонних районах на основі аналізу чинного законодавства, ролі і місця органів (підрозділів) охорони державного кордону та Сил територіальної оборони Збройних Сил України, інших військових формувань у реалізації оборонної функції держави та безпосередньої участі в охороні і обороні територіальної цілісності держави як у мирний час, так і під час введення правового режиму воєнного стану.

Одним із основних напрямків вдосконалення захисту держави є спільна підготовка підрозділів сил оборони України та Сил ТрО, яка має бути направлена, перед за все, на спільне виконання завдань із захисту державного кордону та територіальної цілісності, вмінню разом діяти в любих умовах обстановки.

Подальший розвиток сил оборони України потребує перегляд поглядів з питань залучення до захисту кордону та оборони держави Сил ТрО ЗС України за єдиним планом та під єдиним керівництвом.

Досвід розвинутих країн у створенні ТрО та підготовки стратегічного резерву для сил оборони потребує глибокого вивчення і впровадження в практичну діяльність, враховуючи підсумки повномасштабної агресії, національні традиції та можливості держави.

Запровадження класифікації інформаційних технологій у сфері оборони: досвід НАТО для України

I. Ліпко, В. Звір, В. Капілевич, С. Сугак — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

Протягом останніх років спостерігається тенденція щодо збільшення кількості та різноманітності розроблених (закуплених, отриманих) програмних продуктів спеціального призначення та запровадження на їх основі інформаційних систем, за допомогою яких здійснюється цифровізація різного роду процесів діяльності у Міністерстві оборони України, управління бойовими підрозділами, озброєнням та військовою і спеціальною технікою тощо.

Проведений аналіз показує що у назвах програмних продуктів (інформаційних систем, сервісів тощо) використовуються різного роду терміни, які формуються з урахуванням знань та досвіду зацікавлених сторін (розробників, менеджерів), що обумовлює потребу у створенні терміносистем.

Метою статті є оцінка та аналіз підходів НАТО, вітчизняного нормативно-правового середовища та досвіду, набутого у Міністерстві оборони України, щодо класифікації інформаційних технологій у сфері оборони (оборонної ІТ-класифікації) для розроблення пропозицій із логічного структурування (класифікації) у цій сфері з метою створення належних умов досягнення взаємосумісності та сервіс-орієнтованості комунікаційних та інформаційних систем (КІС).

Проведено дослідження підходів НАТО та вітчизняного досвіду щодо класифікації інформаційних технологій у сфері оборони. За результатами проведених досліджень та з метою досягнення взаємосумісності комунікаційних та інформаційних систем розроблено підходи із запровадження класифікації інформаційних технологій у Міністерстві оборони України.

Оборонна ІТ-класифікація є новим способом організації понятійного апарату у сфері інформаційних технологій. Запровадження такої класифікації дозволить сконцентрувати термінологію в наборі взаємопов’язаних класифікаторів разом з їх коротким описом та за ієрархічною структурою. Пропонується черговість запровадження класифікаторів.

Підходи і методи оцінювання проєктних і організаційно-технічних альтернатив у життєвому циклі інформаційно-комунікаційних систем

М. Закалад, В. Поліщук — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

Директивними документами з оборонного планування на основі спроможностей (ОПОС) до складу носіїв спроможностей включені такі їх основні типи: військові організаційні структури, органи управління, окремі засоби і системи. До останнього типу носіїв спроможностей віднесені, зокрема, і системи автоматизованого управління військами (силами), обміну даними розвідки та обстановки, оповіщення, менеджменту оборонних ресурсів, захисту інформації тощо, що включають відповідне обладнання та програмне забезпечення.

У процедурах оборонного планування, як правило, розглядається декілька альтернативних варіантів ліквідації недоліків у спроможностях. Це стосується і інформаційно-комунікаційних систем військового призначення (ІКС ВП), при ініціації створення та впровадження яких розглядається декілька альтернатив стосовно організаційно-технічних і проєктних рішень.

Мета статті ‑ визначення особливостей ІКС ВП та обґрунтування підходів до вибору методів та критеріїв оцінювання альтернатив, що розглядаються при прийнятті організаційно-технічних і проєктних рішень протягом їх життєвого циклу (ЖЦ).

У теорії прийняття рішень розрізняють два головних підходи до оцінки альтернатив, які підлягають вибору, а саме: оцінка об’єкта в цілому і вибір альтернативи за її результатами (холістичний підхід); деталізація й оцінка векторів характеристик (властивостей) об’єктів і прийняття рішень за результатами порівняння цих властивостей (векторний підхід).

Наведено загальну покрокову схему вибору і застосування експертних методів з метою ранжування альтернатив із застосуванням обох підходів.

В залежності від функціональності ІКС запропоновані групи показників, які можуть використовуватись у якості критеріїв оцінювання альтернатив у їх життєвому циклі із застосуванням векторного підходу.

Аналіз досвіду застосування сил і засобів територіальної оборони Збройних Сил України під час АТО, ООС та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України

В. Герлянд, О. Лісовий, В. Гнасевич, В. Дудник — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

Особливо агресивною політикою РФ почала проявлятися під час та після революції гідності, і це надало поштовх розвитку складової Національного спротиву України, такої як територіальна оборона (ТрО) України. Реалії сьогодення змусило вище керівництво держави залучити майже в повному складі військові частини (підрозділи) Сил територіальної оборони до виконання бойових завдань на першій лінії оборони в складі угрупувань військ (сил) ЗС України, незважаючи на те, що зазначені військові частини (підрозділи) за своїм призначенням, організаційно-штатною структурою, озброєнням та матеріально-технічним забезпеченням апріорі не готові до протистояння ”на рівних” із загальновійськовим з’єднанням противника.

Метою статті є проведення аналізу досвіду застосування сил і засобів ТрО Збройних Сил України під час АТО, ООС та відсічі збройної агресії РФ проти України для надання обґрунтованих рекомендацій щодо:

застосування військових частин (підрозділів) Сил територіальної оборони в складі угрупувань військ (сил) в районах ведення бойових дій;

організації та ведення територіальної оборони в умовах воєнного стану в країні.

Під час розвитку Сил територіальної оборони доцільно:

забезпечити виконання вимог Закону України щодо організації планування та ведення територіальної оборони органами місцевого самоврядування (ОДА, РДА), організації взаємодії складових територіальної оборони;

внесення змін в Закон України “Про основи національного спротиву” щодо порядку залучення військових части (підрозділів) територіальної оборони до виконання завдань територіальної оборони в складі угрупувань військ (сил);

передбачити зміни в організаційно-штатну структуру окремих бригад (батальйонів) ТрО з метою створення підрозділів, які за своєю укомплектованістю, озброєнням та навченістю будуть спроможні виконувати бойові завдання в складі угрупувань військ (сил).

Окремі питання правового регулювання становлення та розвитку цивільно-військового співробітництва у 2014–2022 рр.

Ю. Руснак — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

З початком проведення АТО, за умов серйозних територіальних втрат України виникла необхідність у створенні надійного механізму тісної взаємодії між цивільною і військовою складовою суспільства. Таким механізмом стали підрозділи цивільно-військового співробітництва. В період з 2014 по 2022 рік було прийнято низку нормативно-правових актів щодо створення, розвитку та діяльності цивільно-військового співробітництва (ЦВС), однак, дослідження ґенези правового регулювання цивільно-військового співробітництва за період АТО (ООС) зумовлює актуальність обраного дослідження.

Метою статті є всебічний аналіз та комплексне дослідження питання формування нормативно-правової бази щодо регулювання цивільно-військового співробітництва в умовах проведення АТО (ООС).

Стаття присвячена дослідженню ґенези правового регулювання цивільно-військового співробітництва під час проведення АТО (ООС) на Сході України. Проаналізовано передумови щодо створення цивільно-військового співробітництва, суб’єктами якого з одного боку виступають Збройні Сили України, а з іншого – органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, організації та громадяни у районах дислокації військових частин та підрозділів Збройних Сил України. Проаналізовано ключові нормативно-правові акти, які прийняті з 2014 по 2022 рік щодо розвитку та функціонування цивільно-військового співробітництва.

Досвід ЦВС набутий в умовах проведення АТО/ООС та в ході відбиття широкомасштабної збройної агресії з боку РФ підтвердив, що врахування політичних, економічних, соціальних, інфраструктурних та особливо інформаційних факторів на додачу до військових, має важливий вплив на досягнення мети операції та реалізації стратегічних планів. Війна держави-агресора проти України примусила ЗС України в першу чергу та інші складові сил безпеки та оборони не тільки змінити тактику своїх дій, а також втілювати так званий комплексний підхід у проведенні операцій, який було запропоновано та розвинуто в НАТО.

Реалізація міжнародно-правових норм щодо поводження з військовополоненими під час відсічі широкомасштабної збройної агресії РФ проти України

М. Каптан — ср, 11 вер 2024 00:00:00 +0300

Україна імплементувала міжнародне гуманітарне право (МГП) через ратифікацію відповідних міжнародних угод. З початком широкомасштабної збройної агресії РФ проти України ця проблема набула нової актуальності – норми МГП, які зобов’язують дотримуватися правил утримання військовополонених не були належним чином відображені в національному законодавстві. Крім того, загальний аналіз показує, що проблема катувань українських військовополонених у РФ є глибоко вкоріненою та систематичною. Вона виходить за межі окремих випадків і має широкомасштабний характер, що свідчить про серйозні порушення МГП.

Мета статті полягає в аналізі реалізації міжнародно-правових норм щодо поводження з військовополоненими під час відсічі широкомасштабної збройної агресії РФ проти України, з урахуванням систематичних порушень норм МГП щодо українських військовополонених у РФ, випадків катувань та жорстокого поводження.

Мета Міжнародної місії ООН в Україні полягає у моніторингу та документуванні ситуацій стосовно порушень норм МГП, які пов’язані зі збройним конфліктом, зокрема:

- збір доказів і свідчень про порушення, включаючи випадки жорстокого поводження, катувань, викрадень, позасудових страт, і насильства стосовно мирного населення та військовополонених;

- сприяння діалогу між урядом, громадянським суспільством, і міжнародними організаціями з питань прав людини.

Дослідження показало, що українське законодавство щодо військовополонених, ратифіковане відповідно до МГП, забезпечує їх захист і відповідне поводження. Воно охоплює питання утримання, медичного забезпечення, правового статусу та прав військовополонених. У статті запропоновані заходи для підвищення ефективності роботи Міжнародної місії ООН в Україні.

Зарубіжний та вітчизняний досвід здійснення стратегічного аналізу в сфері воєнної політики

А. Павліковський, С. Свєшніков, В. Бочарніков — ср, 11 вер 2024 00:00:00 +0300

Сьогодні стало зрозумілим, що Збройні Сили України є головним елементом забезпечення безпеки поступального соціально-економічного розвитку держави і його розвиток вимагає системного пророблення ключових рішень стратегічного характеру, заснованих на результатах довгострокового прогнозування безпекових процесів у світі і регіоні. Інструментом пророблення таких рішень є стратегічний аналіз.

В статті розглядається зарубіжний та вітчизняний досвід щодо провадження стратегічного аналізу під час системного вирішення складних державних завдань, а також щодо розуміння його змісту, об’єкту і предмету. Мета статті зосереджена на вивченні вітчизняного та зарубіжного досвіду вирішення проблем, прямо або опосередковано пов’язаних зі стратегічним аналізом.

Незважаючи на надвелику важливість і актуальність питань стратегічного аналізу для формування воєнної політики, на сьогодні вітчизняна законодавча і нормативна база стратегічного аналізу не сформована.

Проблематика переважаючої кількості робіт з питань, пов’язаних зі стратегічним аналізом, знаходиться в сфері економіки, зокрема економіки підприємства. Робіт зі стратегічного аналізу в сфері воєнної політики дуже мало, що можна пояснити делікатністю проблематики. Тому виходом з цієї ситуації буде адаптація теоретичних і практичних напрацювань в економіці до умов сфери воєнної політики.

Виходячи з аналізу сучасної літератури з тематики, що торкається стратегічного аналізу, і адаптуючи напрацювання в економіці до сфери воєнної політики, об’єктом стратегічного аналізу в сфері воєнної політики доцільно визначити дії держави та розподіл ресурсів, які є раціональними в межах обраної системи критеріїв і прогнозованого зовнішнього та внутрішнього безпекового середовища. Предметом стратегічного аналізу доцільно визначити забезпечення ефективності комплексу стратегічних рішень, які в динаміці забезпечують досягнення безпеки соціально-економічного розвитку держави за мінімальними витратами ресурсів.

Використання непрямих ознак для виявлення наземних мін з використанням безпілотних літальних апаратів

С. Станкевич, О. Уруський, С. Мосов, Є. Саприкін — пт, 13 вер 2024 00:00:00 +0300

Одним із перспективних світових підходів для розв’язання проблеми розмінування є виявлення наземних мін із застосуванням безпілотних літальних апаратів (БпЛА). Для виявлення мін на поверхні ґрунту або мін, розташованих у ґрунті, використовуються різні конфігурації датчиків, що встановлюються на БпЛА і діють, як правило, у різних діапазонах довжин хвиль електромагнітного спектру, формуючи при цьому різні сигнатури мін в інтересах забезпечення максимальної величини ймовірності Р_в їх виявлення.

Мета статті – обґрунтування способу підвищення імовірності Р_в виявлення наземних мін за допомогою обробки оптичних даних та об’єднання результатів з урахуванням додаткових демаскуючих ознак, що залишаються після установки мін.

Запропоновано підхід до використання непрямих ознак мінування, в якості яких розглядаються штучні предмети місцевості, для виявлення наземних мін на цифрових оптичних зображеннях, що отримуються з безпілотних літальних апаратів. Підхід реалізується в рамках імовірнісної моделі виявлення мін, за якою працюють більшість сучасних методів машинного навчання для обробки зображень. Використовується байєсівське злиття модифікованих ймовірностей непрямих ознак з подальшим також байєсівським підсумовуванням з імовірністю виявлення основного об’єкту – міни. Продемонстровано придатність цього підходу до взаємодії із сучасними нейронними мережами для розпізнавання зображень. Підхід розробляється Науковим центром аерокосмічних досліджень Землі завдяки підтримці Національної академії наук України.

Використання непрямих ознак є одним з багатьох можливих заходів з підвищення достовірності виявлення наземних мін на цифрових зображеннях, одержуваних з БпЛА. Перевага запропонованого підходу полягає в пристосованості сучасних методів машинного навчання в розпізнаванні зображень, зокрема – згорткових нейронних мереж до виявлення штучних предметів місцевості, які відрізняються від мін, але можуть свідчити про мінування.

Впровадження сенсорно-інформаційного забезпечення у систему розвідки в інтересах вогневої підтримки частин (підрозділів) сухопутних військ

А. Дерев’янчук, В. Іщенко, А. Наливайко, Д. Чопа — пн, 16 вер 2024 00:00:00 +0300

Досвід ведення бойових дій в ході відсічі російської військової агресії свідчить, що ефективність застосування сил і засобів вогневої підтримки, у тому числі і наземного компоненту (ракетних військ і артилерії), великою мірою залежить від наявності оперативної, достовірної, точної та повної розвідувальної інформації про об’єкти противника, угруповання противника, його оперативну побудову та ймовірний характер дій, тобто від ефективного виконання розвідувальних завдань частинами і підрозділами розвідки.

Мета статті – на основі аналізу процесів функціонування сенсорно-інформаційного забезпечення у системі розвідки в інтересах вогневої підтримки розроблення схеми синхронізації циклів бойового управління та формулювання основних завдань пункту сенсорно-інформаційне забезпечення (СІЗ) за відповідними етапами роботи.

Цикл СІЗ є інтегрованим процесом застосування засобів виявлення та спостереження (сенсорів) для забезпечення збору інформації та розвідувальних даних для планування та координації бойових дій, а також здійснення ефективної вогневої підтримки. Цикл СІЗ включає виконання певних заходів: постановку завдань підрозділам та засобам розвідки; координацію застосування підрозділів; збір інформації від підрозділів та засобів; консолідацію та первинний аналіз зібраної інформації; передачу розвідувальної інформації відповідно до встановлених правил та запитів.

Проведено аналіз процесів функціонування СІЗ у системі розвідки в інтересах вогневої підтримки. Запропонована схема синхронізації циклів бойового управління та сформульовані основні завдання пункту СІЗ у системі розвідки в інтересах вогневої підтримки наших військ.

Фактори впливу на функціонування системи військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів

О. Георгадзе, В. Тютюнник — пн, 16 вер 2024 00:00:00 +0300

В умовах відбиття агресії Російської Федерації (РФ) потреба у людських мобілізаційних ресурсах в Україні збільшується. Для фіксації, накопичення та аналізу наявних людських мобілізаційних ресурсів в державі організовується і ведеться військовий облік призовників, військовозобов’язаних та резервістів. Процедура ведення військового обліку є процесом з великою кількістю невизначеностей, тому виникає об’єктивна необхідність у вивченні факторів впливу на функціонування системи військового обліку.

Фактори, які впливають на процес функціонування системи військового обліку, можна поділити на три класи:

фактори, що визначаються властивостями (якостями) системи;

фактори, що характеризують способи застосування системи;

фактори, що характеризують умови застосування системи.

Аналіз факторів, що впливають на систему військового обліку здійснено у рамках блокової системи, побудованої за наступним логічним принципом:

фактори зовнішнього макросередовища → фактори зовнішнього мікросередовища
→ фактори внутрішнього середовища.

До факторів зовнішнього макросередовища, що спричиняють вплив на функціонування системи військового обліку варто віднести наступні групи: економічна, культурно-освітня, технологічна, та соціальна.

Фактори зовнішнього мікросередовища впливають на процеси державного регулювання системи військового обліку та характеризують політичні, законодавчі, організаційно-управлінські, інформаційно-пропагандистські, демографічні та морально-психологічні аспекти.

Внутрішні фактори визначаються особливостями досліджуваної системи. Як правило, вони відносяться до таких, якими можна керувати і відображають вплив елементів системи на хід і результат функціонування системи військового обліку.

У статті досліджено та класифіковано основні фактори впливу на процес організації військового обліку.

Підвищення ефективності розвідувального забезпечення операції угруповання військ: методичний підхід

С. Гаценко, О. Металіді, В. Дудник, М. Мороз — пн, 16 вер 2024 00:00:00 +0300

Отриманий досвід застосування сил і засобів розвідки (СіЗР) в ході відкритої збройної агресії РФ проти України свідчить про необхідність зміни підходів до функціонування органів військового управління розвідки (ОВУР). Досвід виконання завдань СіЗР підтверджує тенденції, що окреслюються у провідних арміях світу щодо впровадження робототехнічних комплексів для виконання розвідувальних завдань, застосування альтернативних методів та способів добування розвідувальних даних.

Метою статті є обґрунтування рекомендацій щодо систематизації чинників, що впливають на ефективність розвідувального забезпечення оперативного угруповання військ в операції на основі аналізу досвіду російсько-української війни та запропонування напрямку добування розвідувальної інформації з відкритих джерел в інтересах розвідувального забезпечення угруповання військ в операціях.

Проведено аналіз чинників, що впливають на застосування сил і засобів розвідки в ході збройної агресії РФ проти України, функціонування органів військового управління розвідки, в ході виконання завдань, які на них покладаються. Запропоновано класифікацію чинників, що здійснюють вплив на розвідувальне забезпечення (РЗ). Методом експертних оцінок, за досвідом виконання розвідувальних завдань, проведено оцінювання кожного чинника з визначенням індикаторів важливості його впливу на ефективність РЗ.

Проаналізовано застосовування нових підходів, до добування розвідувальної інформації з відкритих джерел. Здійснення розвідки з відкритих джерел в інтересах комплексного РЗ дозволить: заощадити ресурси, забезпечити додаткові можливості для інших видів розвідки, а також надасть певний потенціал для підвищення ефективності РЗ угруповання військ (сил) УВ(с) Сил оборони України СОУ під час проведення операцій.

В подальшому планується застосування системно-когнітивного підходу для визначення взаємного впливу чинників на РЗ, що дозволить враховувати їх природу та обґрунтувати певні заходи стосовно підвищення ефективності РЗ.

Досвід застосування безпілотної авіації у російсько-українському збройному конфлікті (2014–2018)

О. Нашивочніков — вт, 17 вер 2024 00:00:00 +0300

Обмежені бойові можливості українських військ на початку антитерористичної операції були обумовлені, насамперед, відсутністю бойового досвіду у особового складу Збройних Сил України, окрім невеликих груп, що мали досвід участі у миротворчих місіях. Стан військової техніки, що на той час була на озброєнні Повітряних Сил Збройних Сил України, не дозволяв ефективно її використовувати на театрі воєнних дій. Після підписання у 2015 році “Мінських домовленостей” використання авіації було вкрай обмежено. Це спонукало до пошуку інших шляхів протидії противнику у повітрі, зокрема завдяки використанню безпілотної авіації.

Водночас, досвід застосування безпілотних літальних апаратів (БпЛА) у сучасних збройних конфліктах, зокрема російсько-українському, свідчить, що попри актуальності використання безпілотної авіації в умовах ведення бойових дій, існує низка проблемних питань, пов’язаних з її застосуванням. Необхідність подолання існуючих проблем спонукає до ретельного вивчення досвіду застосування БпЛА.

У статті проаналізовано досвід використання безпілотних літальних апаратів в російсько-українському збройному конфлікті, зокрема у ході антитерористичної операції 2014–2018 років на сході України.

Російсько-український збройний конфлікт став переломним моментом у використанні БпЛА. Як відомо з офіційних джерел, на початку антитерористичної операції БпЛА виконували переважно функції спостереження та розвідки. Розвиток тактики застосування безпілотної авіації в ході антитерористичної операції вплинув на зміну поглядів військового керівництва щодо ролі БпЛА в сучасних операціях. Починаючи з кінця 2017 року безпілотна авіація, окрім розвідувальних, почала виконувати завдання з нанесення точкових ударів по живій силі і техніці противника.

На підставі аналізу бойового досвіду у застосуванні Збройними Силами України БпЛА в російсько-українському конфлікті можна констатувати, що безпілотна авіація поступово набуває значення окремої військової сили, яка істотно впливає на ефективність ведення бойових дій.

Метод оцінювання спроможностей системи військової освіти за компонентами DOTMLPF-Q

В. Артамощенко — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

Військова кадрова політика орієнтована на створення умов для гарантованого та якісного комплектування Збройних Сил України (ЗСУ) підготовленим та вмотивованим персоналом, спроможним виконувати завдання за призначенням. Функціональна діяльність системи військової освіти (СВО) щодо підготовки персоналу в інтересах сил оборони є елементом військової кадрової політики, отже планування розвитку СВО також є складником оборонного планування. Оскільки СВО є складною системою, важливим є визначення шляхів розвитку спроможностей, як окремих елементів системи так й системи у цілому. Таким чином, умови, середовище та завдання формує вимоги щодо оцінювання спроможностей СВО, як одного з завдань оборонного планування.

Метою статті є висвітлення методу оцінювання спроможностей системи військової освіти за компонентами DOTMLPFI.

У статті висвітлено удосконалений метод оцінювання спроможностей системи військової освіти, який відрізняється:

декомпозицією спроможностей системи військової освіти за компонентами DOTMLPF на трьох рівнях ієрархії (державний, відомчий, інституційний);

оцінюванням ефектів внаслідок запровадження змін у системі військової освіти за визначеними компонентами та рівнями;

досягненням бажаної якості військової освіти через отримання потрібного сукупного ефекту.

Метод дозволяє оцінити сукупний ефект розвитку системи військової освіти через якість військової освіти з використанням моделі стану елементів спроможностей за однорідним ланцюгом Маркова з дискретним станом та дискретним часом. Оцінювання компетентностей випускників у їх службовій діяльності здійснюється за допомогою розробленої підсистеми зовнішнього забезпечення якості військової освіти.

Психологічна стійкість українських військовослужбовців в ході російсько-української війни: соціальні чинники

В. Чорний, А. Романишин, О. Остапчук, Н. Вавілова — вт, 17 вер 2024 00:00:00 +0300

Сучасна російсько-українська війна актуалізувала питання докорінного переосмислення колишніх раніше стійких стереотипів та соціальних установок, сформованих ще за часів відносно мирного життя, засвідчила необхідність врахування та оцінювання засадничих чинників, таких, зокрема, як стійкість військовослужбовців. У статті розглядається проблема психологічної стійкості військовослужбовців Збройних Сил України.

Мета статті полягає у визначенні впливу соціальних чинників сучасної російсько-української війни на стійкість українських військовослужбовців та формулювання напрямів підтримання та підвищення психологічної стійкості і бойової активності особового складу Збройних Сил України.

Внаслідок проведеного теоретичного аналізу проблеми дослідження розглянуто вплив соціальних чинників сучасної російсько-української війни на психологічну стійкість українських військовослужбовців. Встановлено, що у бойовій обстановці соціальні чинники мають вирішальний вплив на військовослужбовців, оскільки є підґрунтям для формування широких соціальних мотивів їхньої поведінки та міцних бойових установок.

Соціальну та психологічну підтримку особового складу необхідно спрямувати на розвиток адаптаційних навичок, навичок асертивності та стресостійкості, вироблення конструктивних механізмів адекватної поведінки, опрацювання психотравмуючих ситуацій психофізіологічними і психотерапевтичними методами, оскільки зазначена робота є невід’ємною і обов’язковою частиною підтримання психічного здоров’я і психологічного супроводу військовослужбовців, які беруть участь у бойових діях.

Доведено, що підтримання психологічної стійкості та бойової активності особового складу під час бойових дій забезпечується психологічно обґрунтованою організацією професійної підготовки та практичної діяльності, створенням сприятливих соціальних умов.

Тенденції у розвитку ОПК України та здійснення оборонних закупівель в умовах відбиття збройної агресії РФ проти України

О. Левчук — ср, 11 вер 2024 00:00:00 +0300

Удосконалення сектору безпеки і оборони завжди привертало чималу увагу і стало елементом співпраці у сфері міжнародної безпеки та розвитку. В умовах широкомасштабної агресії Російської Федерації (РФ) проти України підвищується роль сектору безпеки і оборони у збереженні територіальної цілісності нашої держави. Важлива роль в цьому аспекті належить створенню дієвого механізму нормативно-правового регулювання процесу здійснення оборонних закупівель озброєння, військової та спеціальної техніки.

Метою статті є дослідження стану існуючих і формуванні нових тенденцій у розвитку ОПК України та здійснення оборонних закупівель в умовах відбиття збройної агресії РФ проти України.

Стратегія структурної перебудови ОПК полягає у закріпленні позитивних тенденцій і трансформації комплексу в оптимальну, гнучку систему, здатну самостійно розвиватися і пристосовуватись до потреб національної оборони. Держава стимулює на базі наявного науково-технічного, технологічного, виробничого та фінансового потенціалу ефективно функціонуючих структур з високим рівнем стратегічного менеджменту. Для успішного проведення трансформаційних перетворень ОПК обґрунтована доцільність здійснення низки заходів.

Питаннями реформування ОПК потрібно займатися на стратегічному рівні, причому не тільки з західними партнерами, а й з іншими високотехнологічними країнами. Україна отримує допомогу від американської, британської, німецької сторін, що є тактично обґрунтованим, однак вже зараз слід мислити більш стратегічно, створюючи всі необхідні можливості для розвитку власних технологій та організації нових виробничих потужностей.

Розвиток ОПК повинен здійснюватись із врахуванням наявних фінансових спроможностей, направлених на оснащення ЗС України сучасним озброєнням. Особливу увагу слід приділяти можливості надійного захисту держави від ударів високоточної зброї.

Проблеми формування системи стратегічного планування у сфері оборони

М. Лобко, Р. Тимошенко, В. Сотник, А. Фучко — ср, 11 вер 2024 00:00:00 +0300

Практика ведення війни проти РФ показує, що важливим напрямом забезпечення організованої протидії широкому спектру воєнних та невоєнних форм і способів дій є державне стратегічне планування високого рівня.

Проведене дослідження показує, що структура існуючої системи стратегічного планування оборони в державі, Міністерстві оборони України (Міноборони) та Збройних Силах України (ЗСУ), як складової державного стратегічного планування, базується в основному на засадах оборонного планування та планування застосування ЗСУ.

Однак, вивчення вітчизняного досвіду стратегічного планування на засадах оборонного планування та планування застосування ЗСУ свідчить, що зазначена система не в змозі охопити весь спектр завдань, який визначений національним законодавством у сфері оборони. Крім того, існуюча система стратегічного планування оборони не дозволяє у повній мірі поєднати зусилля і ресурси органів виконавчої влади, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, а також суб’єктів сектору безпеки та оборони України.

У статті на основі проведеного дослідження надані основні проблеми стратегічного планування оборони. На основі цього дослідження сформована система стратегічного планування у сфері оборони. Визначено основний напрям розв’язання проблем стратегічного планування – перехід від стратегічного планування оборони до системи стратегічного планування у сфері оборони. Як результат дослідження – визначена та охарактеризована система стратегічного планування у сфері оборони та розкриті її складові.

Сформована система стратегічного планування у сфері оборони є підсистемою системи державного стратегічного планування.

Система стратегічного планування у сфері оборони має ознаки характерні для складних систем.

Розроблена система стратегічного планування у сфері оборони охоплює всі сфери суспільного життя у яких здійснюється забезпечення та сприяння обороні держави, а саме: політичну, економічну, соціальну, воєнну, наукову, науково-технічну, інформаційну, правову, організаційну та інші.

Удосконалення нормативно-правової бази портфельного управління в оборонній сфері України

Г. Мединська, О. Грицюк, О. Матіжев — чт, 12 вер 2024 00:00:00 +0300

Портфельне управління – є підходом до управління проєктами, який передбачає одночасне керування сукупністю проєктів та програм (портфелем проєктів) з метою оптимізації їхньої взаємодії й досягнення стратегічних цілей організації, враховуючи ризики та ресурсні обмеження. У сфері оборони портфель включає набір субпортфелів – програм проєктів, окремих проєктів та інших робіт, згрупованих для покращення контролю над фінансовими та іншими ресурсами з боку посадових осіб.

Удосконалення нормативно-правової бази портфельного управління в оборонній сфері України є актуальним завданням, яке сприятиме зміцненню національної безпеки, підвищенню ефективності управління, оптимізації ресурсів та відповідності міжнародним стандартам на шляху до євроінтеграції та вступу в Північноатлантичний альянс.

Мета статті полягає у розробленні практичних рекомендацій щодо удосконалення нормативно-правової бази портфельного управління в діяльності Міністерства оборони України, Збройних Сил України та інших складових сил безпеки та оборони України стосовно імплементації до європейських стандартів.

Рекомендовано заходи, які спрямовані на створення більш уніфікованої та ефективної системи управління оборонними ресурсами, що дозволить оптимізувати використання цих ресурсів і підвищити загальну ефективність оборонного сектора. Крім того, реалізація цих рекомендацій забезпечить відповідність системи управління оборонними ресурсами найкращим світовим практикам, зокрема практикам передових країн у сфері портфельного управління.

Подальші дослідження планується зосередити на розробці методики впровадження портфельного управління в систему оборонного менеджменту Міністерства оборони України, Збройних Сил України та інших складових сил оборони України.